Юрій Ванетик розповів про зворотний бік журналістики в США

Задоволення потреб суспільства на інформації – ключова місія будь-яких ЗМІ. Люди потребують максимально повної та об'єктивної картини світу для свого ж нормального функціонування та розвитку. Інша річ, що інформація буває різною і подається з боку медіа, вона теж по-різному.

Найбільший збій у ЗМІ – наших у США чи інших країнах – полягає в тому, що ми, як суспільство, не розуміємо і не бачимо зворотний бік медалі.

Ми часто ставимо журналістів на дуже високий ступінь, тому що розуміємо, що свобода слова – вкрай важливо. Ми вважаємо, що викриття зла часто відбувається не через уряди чи якісь особисті помсти, а саме через висвітлення у ЗМІ. Медіа, як то кажуть, висвітлюють те, що у темряві. Незважаючи на все це, ми не завжди бачимо зворотний бік питання.

Зворотний бік у тому, що часто має місце повна безвідповідальність журналістів. І коли немає наслідків безвідповідальної поведінки (навіть якщо вона не зі злим наміром, а просто, мовляв, «роблю, що хочу»), багато журналістів починають відчувати вседозволеність і нею користуватися.

Незважаючи на те, що я прихильник вільних ринків, які б самі себе певною мірою регулювали, тут вважаю, що коли ми даємо привілеї ЗМІ, то ми повинні в той же час робити «поганих акторів» відповідальними за їхні дії. Коли журналіст несуттєво помиляється і потім виправляє свою помилку – це одне. Але коли журналіст спеціально робить капості, то в публічній площині його не просто треба соромити чи засуджувати, а тут має бути жорстка відповідальність за дії. Якщо він це робить спеціально і потім ще всіляко уникає контактів з людиною чи людьми, про яких він, наприклад, писав усілякі гидоти, тоді це точно – не журналістика!

Коли журналістів, на жаль, садять у в'язницю, то ми вважаємо, що так чинять диктатури, а не демократії. Не всім сподобається те, що зараз скажу, але коли журналіст без причини нищить людей, роблячи це за гроші або просто через якесь зло, що нахлинуло, просто тому, що він це може (якщо доводиться така його мотивація), то тут повинна не адміністративна, а кримінальна відповідальність.

Вважаю, що журналісти мають мати спеціальні професійні ліцензії. Бо зараз кожна людина – журналіст. Громадянська журналістика, яка у Twitter, у різних блогах тощо – це дивно, з одного боку. Це дає голос тим, хто не мав. З іншого боку, це тягне у себе свавілля. Ось де тоді закінчується громадянська журналістика та починається дикий медіа-бандитизм?

Мають бути чіткі лінії. У США, на жаль, їх немає. Виходить, що жахливі медіа-актори (оскільки існує безвідповідальність) прикриваються хорошими журналістами. Справжні журналісти їдуть на фронт, ризикують життям, працюють у диктатурах, де можуть легко втратити все, розслідують корупційні справи тощо. І такі, виходить, у програші подвійно – вони й так жертвують собою, але ще й страждають через покидьки, які за ними ховаються та ними прикриваються.

Свого часу світові ЗМІ багато писали про крах у McClatchy Company. Там було повно людей, яких туди брали аби взяти та редактори не контролювали нічого. Там писали все, що кому заманеться. Мотивація – якась політична ідеологія, гроші за матеріали, особиста ворожість до фігурантів статей тощо. Це вже ставало не медіакомпанією, а PR-компанією. Медіа у такому разі стає вже не медіа, а рупором, як це відбувається в РФ: пропаганда, суб'єктивізм, маніпуляція фактами, відверта брехня на користь окремих осіб. Тоді це вже неможливо називати ЗМІ. Проблема знову – у безвідповідальності журналістів.

Наведу приклад зі свого життя. Багато часу колись я проводив у наших поліцейських органах, коли був призначений губернатором Каліфорнії Арнольдом Шварценеггером до Комісії, яка вела в нашому штаті бюджет по поліції, в'язницях та всьому, що з цим пов'язано. І якось розмовляв із одним суддею, теж членом цієї Комісії. Була ситуація, коли одного із шерифів заарештували. Я говорю цьому судді, мовляв, шерифа заарештували за якусь дрібницю, навіщо треба було так його «збивати»? А він мені відповідає, мовляв, з одного боку воно так, але, це – шериф і в нього вищі стандарти. Одна річ, коли проста людина, наприклад, перевищила швидкість, а інша, коли це зробив шериф. Все інакше виглядає. Шериф має бути прикладом, у нього вища відповідальність.

Те саме і з журналістами. Коли вони неправильно поводяться, то повинні більше впасти, ніж будь-яка проста людина. У журналістів вагоміша моральна відповідальність. Ми їх піднімаємо, водночас вони повинні самі розуміти, що це не просто так. Вони мають бути відповідальними, як і політики. А журналісти цього не мають. У США часто людина може сказати, що, мовляв, він – незалежний журналіст і робитиме все, що захоче. Це так. Але, зворотний бік медалі – відповідальність журналіста за свої вчинки.

Тому якщо відповідальності немає, то медіа в результаті себе дискредитують і розпадаються. Розпадаються тоді, коли завдають дуже багато шкоди суспільству. ЗМІ часто шукають сенсацію, дивляться на те, щоб залучити більше людей, більше заробити, але дуже часто не звертають уваги на те, що саме вони публікують. Вони не оцінюють шкоду від своїх дій. Вони розкривають секрети, які можуть сильно нашкодити безпеці країни, здають людей, після чого людина може покінчити життя самогубством тощо. Вони все це – побічні явища. Багатьом ЗМІ – однаково. Вони роблять з людей об'єкти і знають, що судити їх не можуть, а якщо й спробують, то ж у них – рупор. Тоді вони ще більше писатимуть чи говорити про якусь ситуацію так, як захочуть вони. Вони – юристи, страховки, лобі. Через те, що вони дуже сильні, їх підкуповують,

Де кордон між журналістикою та лобізмом? У цьому є головна проблема, що такий кордон провести практично неможливо.