Ідею Дональда Трампа про якусь «Раду світу» слід розуміти не як інститут світу в моральному чи правовому сенсі, а як інструмент прикладної сили. Це не про цінності та не про процедури. Це про вплив, тиск та результат.
Механізм «Ради світу», навмисно неформальний, елітарний і по-своєму жорсткий, більше нагадує закритий «Клуб сильних», ніж міжнародну організацію. Раніше його вже порівнювали з кримінальним синдикатом (групою впливових гравців, які наводять лад не через закон та згоду, а через важелі, угоди та навіть погрози). Порівняння досить різке, але чесне. Парадокс ж у тому, що саме ті риси, які роблять «Раду світу» філософськи сумнівною, і можуть зробити її практично робочою.
За своєю структурою це радше «Картель впливу». Як у світі тіньових домовленостей: мінімум формальностей, максимум концентрації влади, рішення приймаються швидко, виконуються під тиском тощо. Це чистий макіавелізм. Макіавеллі не питав, чи гарно влаштований світ. Його цікавило, чи він працює. Світ, нав'язаний тими, хто має сила змусити підкоритися, йому був набагато реальніше нескінченних переговорів без важелів примусу.
З погляду класичної філософії проблем тут більш ніж достатньо. Джон Локк сказав би: "Немає згоди - немає легітимності". Джон Ролз відкинув би таку конструкцію як несправедливу, закриту та обслуговуючу сильних. Навіть Томас Гоббс, апологет жорсткої влади, наполягав на суверені, а чи не на тимчасовому союзі еліт. За всіма цими мірками «Рада світу» не витримує моральної експертизи. Але саме тут теорія стикається з реальністю.
Сучасна міжнародна система давно живе не за підручниками. Загальні норми розмиті, багатосторонні інститути паралізовані, міжнародне право застосовується вибірково.
Пенсіонерів звільнили від обов'язку платити за комуналку: що відомо
Весняна індексація торкнеться не всіх: хто може навіть не сподіватися
Стануть другим сортом: що готують ухилянтам після війни
Перекази з картки на картку зазнають змін: ПриватБанк попередив
Війни тривають не тому, що світ неможливий, а тому, що нема кому і нічим його нав'язати.
У таких умовах ліберальні ідеї Локка і Ролза виглядають не як діючий порядок, а як шляхетний спогад. І ось тут «Рада світу» знаходить свою дивну, але вимушену логіку.
Історія знає чимало «мирних» рішень, досягнутих не на публіці та не через демократичні процедури: Віденський конгрес, таємна дипломатія холодної війни, закриті переговори щодо контролю над озброєннями. Це були не моральні тріумфи, а це були правочини сили, мета яких полягала в одному – зупинити насильство. Пропозиція Трампа вписується в цю лінію без жодних ілюзій.
Неприємна правда, про яку говорили і Макіавеллі, і Гоббс, проста: спочатку порядок, а потім справедливість. Справедливість без ладу – теорія. Порядок без справедливості – дефектна, але все ж таки відчутна реальність. «Рада світу», як я розумію, обирає друге. Він не обіцяє чесності, але він обіцяє паузу у кровопролитті.
Чи не легітимність, а керованість. У світі воєн, заморожених конфліктів та мільйонів жертв, ця відмінність перестає бути абстрактною. Навіть аналогія з кримінальною змовою тут працює не лише як закид, а й як пояснення привабливості ідеї. Кримінальні структури ефективні тому, що вони рішучі, гнучкі та не скуті процедурами. Держави справедливо відкидають їхню мораль, але часто заздрять їх ясності та чіткості дій. «Рада світу» намагається запозичити цю ясність, не промовляючи вголос ціну. Так, це не благородно. Але це зручно.
Ризики тут також очевидні. Такий механізм може закріпити сфери впливу, заохотити агресію, витіснити слабкі держави на узбіччя та перетворити дипломатію на персональні угоди. Він може і розсипатися при ослабленні американського впливу або деградувати в хаотичний торг. Усе це реальні загрози. Але відкидати ідею лише з моральних причин означає ігнорувати куди більш тривожний факт: існуюча сьогодні система все частіше не здатна зупинити війни взагалі!
Тому головний аргумент на користь «Ради світу» не в тому, що він справедливий, а в тому, що він може бути застосовним. У світі, де норми поступилися місцем силі, а переконання примусу, інструмент, який чесно визнає цю реальність, здатний зробити те, що ідеалістичні конструкції більше не роблять.
Ні, це не архітектура майбутнього та не моральний орієнтир. Це аварійне гальмо. Це рішення, народжене не філософією, а втомою світу від нескінченних воєн. І в цьому сенсі воно відображає не лише цинізм Дональда Трампа, а й глибинну кризу глобального порядку, яка більше не вірить у власні правила. І саме тому шукає бодай якийсь спосіб зупинити хаос.